Стратегічні орієнтири » Стратегічне управління фінансами » Ярмолюк Т.О. Управління інвестиційною привабливістю регіону: фактори формування та стратегія державного регулювання регіону
Информація до матеріалу
 (голосов: 0)
2-03-2012, 11:16

Ярмолюк Т.О. Управління інвестиційною привабливістю регіону: фактори формування та стратегія державного регулювання регіону

Категорія: Стратегічне управління фінансами

УДК 336
Ярмолюк Т.О., 2012
ЛНУ імені Івана Франка, ЕКФМ-51с

Управління інвестиційною привабливістю регіону: фактори формування та стратегія державного управління


Перехід національної економіки до ринкових умов господарювання після здобуття Україною незалежності спричинив суттєву диференціацію регіонів держави за рівнем економічного та соціального розвитку, рівнем екологічного стану. А приєднання України до Світової організації торгівлі зумовлює регіони визначити та остаточно cформувати власну спеціалізацію і посісти належне місце у міжрегіональному поділі праці. Одним з ключових факторів у цьому процесі виступає інвестиційна привабливість регіонів, котра враховує економічний, виробничий, природний потенціал регіону та сприяє залученню додаткового обсягу інвестицій, наявність яких, в свою чергу, є однією з передумов розвитку адміністративно-територіальних одиниць різного ієрархічного рівня та економічної незалежності економіки країни вцілому.
Теоретичні, методологічні та практичні аспекти інвестиційної діяльності, оцінка її ефективності, інвестиційна привабливість регіону та регулювання процесів інвестування на регіональному рівні досліджені в працях таких науковців, як О. Гаврилюк, А. Мокій, Н. Прокопенко, І. Ландарь, І. Скороход, К. Гурова, Т. Савостенко, С. Семів, О. Терещенко, С. Заєць, Л. Безчасний, І. Тивончук та інші.
Поняття „інвестиційна привабливість регіону” загалом у літературі визначається як: відповідність регіону визначеним цілям інвесторів, що відображаються у прибутковості, відсутності ризику та ліквідності інвестицій [1] та рівні задоволення фінансових, виробничих, організаційних та інших інтересів і вимог інвестора щодо певного регіону [2]. А під факторами інвестиційної привабливості регіону розуміють процеси, дії, явища переважно об’єктивного змісту, що здійснюють вплив на інвестиційну привабливість регіону, визначаючи його територіальні особливості [3].
Проте, вчений Ландарь І. В. [5, с. 4] запропонував ранжувати регіони відповідно до рівня інвестиційної привабливості, який складається з таких шести груп факторів: загальноекономічний розвиток (промисловість, сільське господарство, капітальні вкладення, доходи населення); фінансова й ринкова інфраструктура (недержавні підприємства, комерційні банки, страхові компанії, товарні біржі); інвестиційна інфраструктура (будівельні підприємства, енергетичні ресурси, автодороги, залізниці); демографічний стан (продуктивність праці, науково-технічний розвиток, кількість населення, попит та пропозиція на ринку робочої сили); рівень екологічних і криміногенних ризиків (економічна злочинність, шкідливі викиди, джерела забруднення), інтеграція у світову економіку (експорт, імпорт, іноземні інвестиції).
Російський економіст Гурова К.Д. [6, с. 5] представила формування рейтингу інвестиційної привабливості регіонів за наступними п'ятьма групами показників:
1) рівень розвитку виробничого потенціалу (частка регіону у виробництві країни, виробництво продукції на особу, кількість підприємств, обсяги капіталовкладень, запровадження в дію основних фондів та інші аналітичні показники);
2) рівень розвитку інвестиційної інфраструктури (наявність проектних і будівельних організацій, виробництво будматеріалів, забезпеченість енергоресурсами, транспортна інфраструктура та ін.);
3) демографічна характеристика (чисельність і структура населення, можливість залучення кваліфікованої робочої сили потрібного профілю);
4) рівень розвитку ринкових відносин і ринкової інфраструктури (частка недержавних підприємств, кількість спільних підприємств із закордонними партнерами, кількість банків, страхових компаній, товарних бірж і т.д.);
5) рівень екологічних, криміногенних і інших ризиків (ступінь безпеки інвестиційної і виробничої діяльності).
У своїй роботі А. Косенюк [7, с. 40] об’єднує економіко-географічний і виробничий підходи та виокремлює чотири основні групи чинників для оцінки інвестиційного середовища:
1) собівартість виробництва галузі з урахуванням середнього рівня інвестування;
2) витрати відстані, що разом з географічною відстанню включають психологічну різницю між країною інвестора і країною інвестування;
3) державне регулювання, що охоплює встановлення податків і тарифів, а також державну політику стосовно запланованої інвестиції;
4) фактори ризику інвестування, що аналізують інвестиційне середовище як самої країни, так і стосовно інших можливих країн інвестування.
Крім цього, Савостенко Т.А. [8, с. 474] пропонує визначати інвестиційну привабливість регіонів згідно таких основних напрямів: природно-ресурсний потенціал; інвестиційна інфраструктура; загальноекономічний розвиток; оцінка інвестиційної привабливості галузей господарського комплексу і промисловості регіону, яку визначають за блоками:
блок 1 — оцінка ефективності функціонування галузі за показниками прибутковості, фінансового стану, ефективності виробничої діяльності, ефективності капітальних вкладень;
блок 2 — оцінка перспективності розвитку галузі за її значимістю в економіці області й України, стійкістю до економічного спаду виробництва, соціальною значимістю галузі в економіці області, ступенем її державної підтримки;
блок 3 — оцінка регіональних інвестиційних ризиків;
блок 4 — узагальнююча оцінка інвестиційної привабливості галузі.
Під час розрахунку показників кожного блоку конкретній галузі присвоюють порядковий номер залежно від ступеня погіршення певного показника. При узагальнюючій оцінці бали за всіма показниками чотирьох блоків складають і ранжують в порядку збільшення їхніх кінцевих сум. Цьому ряду привласнюють нові порядкові номери, що й відображають рейтинг загальної інвестиційної привабливості галузі.
Також для оцінки інвестиційної привабливості регіонів і галузей економіки Семів С.Р. [9, с. 72] запропонував проводити дослідження сильних і слабких сторін виробничого потенціалу, наукового і технологічного рівня, транспортного забезпечення, можливостей збуту, якості трудових ресурсів і менеджменту, фінансового забезпечення регіону чи області. Перевагами застосування цієї методики є можливість встановлення ключових факторів успіху на ринку при інвестуванні, визначення сильних сторін регіону (галузі), облік фактора конкуренції, можливість інвесторів надалі використовувати сильні сторони інвестиційних об'єктів. Ефективність її застосування зростає при об'єднанні зі складанням стратегічного балансу, що є інструментом оцінки рівня залежності регіону (галузі) від факторів внутрішнього і зовнішнього середовища з метою визначення дефіциту ресурсів. Як слабкі місця цього методу варто вказати на недостатню увагу до факторів зміни навколишнього середовища, велику концентрацію на сильних сторонах і зневага до слабких, суб'єктивність та умовність оцінок факторів інвестиційної привабливості.
Російський вчений А.Асаул систематизував всі існуючі показники рівня інвестиційної привабливості регіонів, у три великі групи [3]:
фактори, що впливають на рівень інвестиційного потенціалу (природні, виробничі, трудові, фінансові, інноваційні);
фактори, що визначають рівень некомерційних інвестиційних ризиків (законодавчі, політичні, соціальні, економічні);
інвестиційна активність (концентрація і розвиток прямих, портфельних інвестицій).
Згідно запропонованої методики Державного комітету статистики України, інвестиційну привабливість регіонів можна оцінювати за такими показниками [1]:
1) інвестиції в основний капітал, у розрахунку на 1 особу середньорічної чисельності наявного населення (грн.);
2) інвестиції у житлове будівництво, в розрахунку на 1 особу середньорічної чисельності наявного населення (грн.);
3) обсяг прямих іноземних інвестицій, у розрахунку на 1 особу середньорічної чисельності наявного населення (дол.);
4) зміна обсягу прямих іноземних інвестицій, у розрахунку на 1 особу середньорічної чисельності наявного населення (дол.);
5) густота автомобільних шляхів загального користування з твердим покриттям (км на 1000 км² території);
6) обсяг експорту товарів, у розрахунку на 1 особу середньорічної чисельності наявного населення (дол.).
Запропонована Інститутом реформ методика та система показників для рейтингу інвестиційної привабливості регіонів в Україні ґрунтується на використанні 5 укрупнених груп найбільш важливих при прийнятті рішення про місце та обсяги інвестицій показників. До них відносять: економічний розвиток регіону, розвиток ринкової інфраструктури, фінансову інфраструктуру, розвиток людських ресурсів, діяльність органів місцевої влади у сфері приватного підприємництва. За результатами інтегрування проводять ранжування регіонів за величиною загального рейтингу і визначають групи „лідери” (перші 7 місць), „переслідувачі” (8-14 місця), „основна група” (15-23), „аутсайдери” (24-26 місця) [10].
Рейтинг оцінки інвестиційного клімату регіонів України, проведений CAIB Securities, визначається такою групою факторів: трудові ресурси, виробництво, інституціональний потенціал, рівень розвитку інфраструктури і фінансовий потенціал. Але він суттєво відрізняється від аналітичного рейтингу Інституту реформ, оскільки включає фактор ризику [11].
Оцінка інвестиційної привабливості регіону допомагає глибше оцінки загальну економічну ситуацію у регіоні, дає чіткіше уявлення про мотивацію поведінки різних типів інвесторів, визначає напрями формування сприятливого інвестиційного середовища з метою активізації внутрішнього стратегічного інвестора і цілеспрямованого залучення іноземних інвестицій у різних формах та значних масштабах у пріоритетні сфери розвитку економіки, надає можливість змоделювати бажаний інвестиційний клімат.
Інвестиційний клімат — поняття досить широке. Воно охоплює все те, на що звертає увагу інвестор, коли оцінює, наскільки сприятливі чи несприятливі умови для вкладення капіталу у певний регіон, враховуючи політику, економіку, ідеологію та культуру.
За об’єктивністю факторів формування інвестиційного клімату, запропоновано їхній поділ на вхідні, які визначають об'єктивні умови, можливості та обмеження соціально-економічного розвитку, та вихідні, які характеризують суб'єктивну діяльність інвесторів, її результативність та ефективність (рис.1) [4 с. 10].
На сьогодні, між сучасною і традиційною моделями регіональної політики присутній значний контраст. Основою мети регіональної політики традиційної моделі виступає подолання диспропорції у регіональному розвитку територій через застосування державної підтримки та субсидування для зосередження суб’єктів господарювання різних галузей в депресивних регіонах. А мета сучасної регіональної політики полягає у ефективному використанні потенціалу різних регіонів і при цьому, регіональний розвиток в межах України потребує використання певних механізмів державного регулювання стратегічним розвитком інвестиційних можливостей регіону.
На сьогодні, між сучасною і традиційною моделями регіональної політики присутній значний контраст. Основою мети регіональної політики традиційної моделі виступає подолання диспропорції у регіональному розвитку територій через застосування державної підтримки та субсидування для зосередження суб’єктів господарювання різних галузей в депресивних регіонах. А мета сучасної регіональної політики полягає у ефективному використанні потенціалу різних регіонів і при цьому, регіональний розвиток в межах України потребує використання певних механізмів державного регулювання стратегічним розвитком інвестиційних можливостей регіону.

Ярмолюк Т.О. Управління інвестиційною привабливістю регіону: фактори формування та стратегія державного регулювання регіону

Рис. 1. Індикатори в розрізі груп факторів формування інвестиційного клімату регіону

Стратегія державного регулювання щодо управління інвестиційною привабливістю регіону, перш за все, повинна базуватись на нормативно-правовій та організаційній (інституційній) складових. За роки самостійності в Україні у більшій мірі сформовано нормативно-правовий механізм політики інвестування регіональної економіки. Так, указом Президента України у 2001 році було затверджено Концепцію державної регіональної політики, а у 2008 році була розроблена нова. Зараз на території України діють Закон України „Про стимулювання розвитку регіонів” вiд 08.09.2005р. № 2850-IV; Постанова Кабінету Міністрів України про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року від 21. 07. 2006 р. № 1001. Ця Стратегія є основою для укладання Угод щодо регіонального розвитку, фундаментом яких є потреба обов’язкового узгодження державних і регіональних інтересів стосовно розвитку територій, а також зосередження і скерування обмежених ресурсів на першочергові проекти розвитку, що супроводжується взаємною відповідальністю центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за реалізацію спільних заходів у сфері регіонального та місцевого розвитку. Загалом укладання угод спрямоване на забезпечення стабільності відносин між центральною і регіональною владою. На сьогодні такі угоди укладено лише з шістьма з 27 регіонів: Донецькою, Львівською, Волинською, Вінницькою, Івано-Франківською та Херсонською областями. Зокрема між Кабінетом Міністрів України та Львівською обласною радою було укладено Угоду щодо соціально-економічного розвитку Львівської області від 17 червня 2009 р. N 681. Предметом Угоди є узгоджена діяльність сторін протягом 2009 — 2013 рр.. Орієнтовний обсяг фінансування спільних заходів становить 3255,893 млн. гривень, у тому числі за рахунок державного бюджету — 1842,003 млн., місцевих бюджетів — 1339,081 млн., інших джерел — 74,809 млн. грн..
Що ж стосується організаційного (інституційного) аспекту механізму державного регулювання сфери інвестицій на рівні регіонів, то донедавна в Україні не було спеціалізованих інституцій, які б займалися вирішенням цих питань. Проте впродовж останніх років почало функціонувати Державне агентство з інвестицій та інновацій (2005 р.); Національна рада з інноваційного розвитку України (Указ Президента України №691 від 18.08.2006 р.); активізувалась робота Консультативної ради з питань іноземних інвестицій, яку утворено при Президентові України в 1997 р.; Національне агентство України з іноземних інвестицій та розвитку (2009 р.). Для реалізації державної інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України у березні 2008 р. створено Раду інвесторів із 49 осіб. Така взаємодія влади і бізнесу допомагає виявити та вирішити актуальні проблеми, що виникають перед інвесторами під час їхньої діяльності в регіонах України.
Наприклад, у структурі Львівської обласної державної адміністрації діє Головне управління з питань туризму, євроінтеграції, зовнішніх зв’язків та інвестицій, до складу якого увійшов відділ інвестиційної діяльності [12].
Основним завданням відділу у сфері інвестицій є: активна участь у реалізації державної політики в галузі інвестиційного розвитку, забезпечення дотримання законодавства при здійсненні інвестиційної діяльності, проведення контролю при її реалізації, а також підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства з інвестиційних питань, що належать до його компетенції. Головне управління здійснює заходи та сприяє формуванню належних умов, спрямованих на розвиток та організацію інвестиційного співробітництва, сприяє залученню інвестицій та кредитів у область.
Однією із функцій відділу є реєстрація іноземних інвестицій в області і договорів про спільну з іноземними партнерами інвестиційну діяльність.
Це є свідченням покращення інвестиційного клімату, але у той же час, кілька інституцій, які вирішують аналогічні питання, можуть дезорієнтувати потенційних інвесторів. З огляду на це, потрібно чітко розмежовувати функції та обов’язки цих установ.
Також варто зазначити, що з боку державної влади надають такі гарантії для іноземних інвесторів [12]:
застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;
гарантії щодо неможливості примусового вилучення коштів, а також захист від незаконних дій органів влади та їхніх посадових осіб;
компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;
гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;
гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій.
Іноземний інвестор має право у разі припинення інвестиційної діяльності на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з врахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності.
Крім цього, важливим є те, що Україна виступає стороною договорів про уникнення подвійного оподаткування з такими країнами, як Австрія, Бельгія, Індія, Іспанія, Італія, Кіпр, Малайзія, Монголія, США, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Японія, Великобританія, Польща, Швеція, Канада, ФРН, Данія, Норвегія, Нідерланди, Словаччина, Угорщина, Білорусія, Молдова, Латвія, Естонія, Вірменія, Казахстан, Болгарія, Румунія, Литва, Узбекистан, Туреччина, Корея, Ліван, Куба, Китай, Люксембург, Португалія, Об’єднані Арабські Емірати [12].
Таким чином, головним напрямом стратегії державного управління інвестиційними можливостями регіону та її удосконалення, має стати узгодженість інтересів держави, регіонів та інвесторів. При цьому, необхідно враховувати існуючі співвідношення попиту та пропозиції, що діють на світовому ринку капіталів, реальний потенціал держави, через формування такої інвестиційної привабливості регіонів, що забезпечить зацікавленість інших потенційних імпортерів капіталу. Результативними можуть бути такі заходи: інформаційна відкритість, позитивний імідж регіонів, утворення інвестиційно-фінансових інституцій, зростання заощаджень населення, підтримка експорту, захист національних виробників тощо.

Список використаних джерел:
1. Наказ Державного комітету статистики „Про затвердження Методики розрахунку інтегральних регіональних індексів економічного розвитку” від 15 квітня 2003 року № 114.
2. Наказ Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств і організацій „Про затвердження методики інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій” від 23 лютого 1998 року № 22.
3. Асаул А. Систематизация факторов, характеризующих инвестиционную привлекательность регионов / А. Асаул // Регіональна економіка. — 2004. — № 2.
4. Мельник М. І. Теоретико-методологічні засади оцінки та інвестиційного клімату регіону / М. І. Мельник: автореф. дис.канд. екон. наук 08.10.01 / Львів, 2005.
5. Ландарь І. В. Ранжирування регіонів за рівнем інвестиційної привабливості / І.В. Ландарь // Регіональні перспективи. — 1999. — №4. — С. 3—5.
6. Гурова К. Д. Формирование рейтинга инвестиционной привлекательности региона / К. Д. Гурова // Вестник МСУ. — 1999. — Т.2. — №5. — С. 3—8.
7. Косенюк А. Методы оценки инвестиционной среды / А. Косенюк // Бизнес-информ. — 1997. — № 20. — С. 39—42.;
8. Савостенко Т.А. Методология оценки инвестиционной привлекательности региона / Т. А. Савостенко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. — Сб. научных трудов. —Ч. 2. — Донецк, 2001. — С. 473 — 475.
9. Семів С.Р. Теоретико-методичні аспекти оцінки інвестиційної привабливості регіонів і галузей економіки / С.Р. Семів // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. — Сборник научных трудов. Ч. 2. Донецк, 2001. — С.71—75.
10. Офіційний сайт Інституту реформ. Режим доступу: http: // www.ir.org.ua;
11. Бутко М. Сучасна проблематика оцінки інвестиційної привабливості регіону [Текст] / М. Бутко, С. Зеленський, О. Акименко // Економіка України. — 2005. — № 11. — С. 30 — 35.;
12. Офіційний сайт Львівської обласної державної адміністрації. Режим доступу: http://www.loda.gov.ua;
Дорогий відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Рекомендуємо Вам зареєструватися або ввійти на сайт під своїм ім'ям.
^