УДК 336
© Борбуляк О.В., 2013
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53с
При визначенні інституційних чинників функціонування акціонерного капіталу доцільно розглянути сутність категорії «інституція». Походить дане поняття з латинської і означає звичай. Поняття інституції охоплює такі явища як держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові аспекти та етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і влада ринку та інші.
Важливе місце серед інституційних чинників посідає процес зміни організаційно-правової структури власності в державі, що стосується колишніх постсоціалістичних держав, які зіштовхнулися з даною проблемою відразу після одержання незалежності. Такі країни, серед яких і Україна, змушені були під тиском зовнішнього середовища змінювати панівну форму власності, здійснюючи роздержавлення, при цьому не маючи необхідного фінансового механізму і досвіду для успішного функціонування акціонерного капіталу на їх теренах.
Л. Петражицький пропонує цікавий підхід до бачення природи корпоративних відносин. Будучи представником Київської психологічної школи політекономії, він за основу для аналізу тонкощів процесів акціонерного нагромадження капіталу обрав психологічний підхід. Тобто, процеси ринкової капіталізації і біржових спекуляцій трактувалися ним з точки зору психологічних аспектів та суспільної поведінки. Вчений вважав одним з основних чинників еволюції перетворення в свідомості суспільства інституту одноосібної власності у корпоративну, яка може реалізуватися лише за колективної господарської взаємодії. [1, с. 124-126].
Необхідно розглянути найважливіші групи інституційних факторів, що спричиняють вплив на функціонування акціонерного капіталу. Передовсім, це організаційні структури бізнесу. Вони можуть відрізнятися за розмірами АТ відповідно до галузевих особливостей (великі, середні, малі), за ступенем диверсифікованості (спеціалізований і диверсифікований), не останню роль відіграє і характер використання найманої праці. Дуже важливою групою виступає економічна інфраструктура, насамперед, тих галузей виробництва, які не створюють матеріальний продукт, але забезпечують процес його виробництва. Це енергетика, комунальні підприємства, виробничий транспорт, складське господарство, телекомунікації, а також сфери послуг для потреб виробництва (фінансово-кредитна, наука, освіта, культура, оптова й роздрібна торгівля, страхування та ін.).
Зважаючи на соціально-економічне значення акціонерних товариств для держав, виникла необхідність розробки як міжнародних, так і національних стандартів і правил, які повинні бути законодавчо закріплені і впроваджені в практичну діяльність підприємств, що б забезпечило надійність капіталовкладень, а також, дозволило акціонерам вчасно отримувати повну і достовірну інформацію про діяльність підприємства.
До таких міжнародних стандартів відносять:
- принципи корпоративного управління ОЕСР;
- принципи корпоративного управління ЄБРР;
- принципи корпоративного управління ММКУ;
В Україні Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) наприкінці 2003 року було ухвалено рішення про затвердження принципів корпоративного управління. Вони носять рекомендаційний характер і їх застосування є добровільним. Їхньою ціллю є підвищення конкурентноспроможності та інвестиційної привабливості компаній. [2, с. 21-37].
Однією з найважливіших груп чинників інституційного характеру прийнято вважати нормативно-правове середовище функціонування акціонерного капіталу, що формується державою на різних рівнях владної вертикалі (центральному, регіональному, локальному). Найважливішими вважаються фінансово-кредитне, податкове, ліцензійне, трудове й корпоративне законодавства.
На сьогоднішній день важливу роль відіграють цінні папери і похідні фінансові інструменти, оскільки розвиненість фондового ринку, величезний асортимент фінансових інструментів дозволяють акумулювати необхідні засоби для функціонування підприємства, а також підвищити рентабельність власного капіталу. З іншої сторони, віртуальні ресурси часто служать для спекуляцій на ринку капіталів, тому використання похідних фінансових інструментів може виступати бомбою сповільненої дії не лише для самого підприємства, а й для фінансової сфери в цілому. Тому необхідним є державне втручання у діяльність ринку цінних паперів, встановлення певних бар’єрів.
Суттєвий вплив на акціонерний капітал і його подальше функціонування здійснює фактор прозорості діяльності фірми, оскільки лише вчасне оприлюднення інформації, ознайомлення з нею акціонерами, а також запобігання її асиметричності, дозволить в майбутньому залучити нові обсяги капіталу від акціонерів, а також уникнути продажу часток вже наявних власників. Також, суб’єкти господарювання, діяльність яких не відповідає законодавчо встановленим критеріям, можуть в подальшому бути оголошені банкрутами чи попасти під реорганізацію, в тому числі злиття та поглинання.
Безумовно, необхідно згадати і про інститути-регулятори ринку цінних паперів, тобто, недержавні організації, які здійснюють інституційно-правове регулювання ринкових відносин сфери цінних паперів [3].
В деяких країнах ринок більше саморегулюється, ніж підпадає під державний контроль. Це, наприклад, Великобританія. Проте, в інших передбачаються жорсткі накази держави і менша активність професійних учасників.
Дані організації створені не лише для захисту інтересів учасників, але й являються окремим ринком, доступ до якого дозволений лише за наявності необхідного капіталу, обсягу торгівлі, досвіду і етики.
Такі структури поділяють на міжнародні і національні. До міжнародних відносять Міжнародну організацію фондових бірж (Federation International des Bourses de Valeurs). Також існує класифікація саморегульних організацій відповідно до учасників ринку цінних паперів:
- організації регуляторів ринку;
- організації фондових бірж;
- організації, що об’єднують персонал, який працює в інститутах цінних паперів;
- організації дилерів-брокерів;
- спеціалізовані організації;
- організації інвестиційних консультантів;
- організації трансфер-агентів, реєстраторів і депозитаріїв.
В цілях захисту такі організації створюються не лише професійними учасниками, а й емітентами, інституційними та індивідуальними інвесторами [4, с. 105-118].
В Україні їх можна поділити на окремі групи, зокрема, це:
- саморегулівні організації (провідні об’єднання учасників ринку, що встановлюють певні правила для їх членів та контролюють їх дотримання), до яких відносять: Першу фондову торгову систему (ПФТС), професійну асоціацію реєстраторів і депозитаріїв, українську асоціацію інвестиційного бізнесу тощо (всього їх 11);
- державні органи (НБУ, НКЦПФР, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки та ін.)
Учасниками, які формують інституційне середовище для функціонування акціонерного капіталу також виступають:
- фінансові посередники (банки, страхові компанії, фінансові компанії, інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, агенти, брокери, дилери);
- організатори торгівлі (різноманітні види бріж);
- інфраструктурні учасники:
• реєстратор – установа, що веде реєстр іменних цінних паперів, випущених певним емітентом. Тут контролюється загальна кількість цінних паперів, випущених в обіг;
• агент по транспорту – установа, що контролює перехід права власності на цінні папери певного емітента. В Україні функції транспортних агентів виконують реєстратори;
• зберігач – це установа, яка зберігає сертифікати цінних паперів та веде рахунки у цінних паперах;
• депозитарій – це установа, яка веде рахунки в цінних паперах для зберігачів;
• розрахунково-клірингова установа, яка регулює взаємозалік за результатами угод з фінансовими інструментами і функціонує при біржах.
Ефективне функціонування акціонерного капіталу тісно пов’язане з наявністю в державі інституту корпоративного управління, його історичного становлення і розвитку. Значення корпоративного управління в державах, де контрольні пакети акцій сконцентровані в руках окремих суб’єктів, відрізняється від корпоративного управління тих країн, яким притаманний високий рівень розпорошення акціонерного капіталу.
Незважаючи на численні розбіжності, у світі виділяють три моделі корпоративного управління. Це англо-американська, німецька і японська.
Англо-американська характеризується строгістю щодо розкриття звітності і значною розпорошеністю акціонерного капіталу. А також, виразною присутністю інституційних інвесторів. Тут чіткий розподіл влади і власності.
Тепер розглянемо японську модель. Основна її відмінність полягає у наявності ключового банку і фінансово-промислової мережі, яка характеризується загальним позиковим та акціонерним капіталами. У даній моделі важливе місце посідає діяльність уряду, який має офіційне й неофіційне представництво в Раді корпорації. Але незалежні акціонери тут майже не мають змоги вплинути на діяльність корпорації. Тут так само, як і в попередній моделі, спостерігається значна частка інституційних інвесторів.
Ще однією, останньою моделлю є німецька. За своєю суттю вона ближча до японської, проте значно відрізняється від попередніх. Даній моделі притаманний високо концентрований капітал, тобто, у більшості компаній один власник володіє 10% акцій і більше, а три великих акціонери можуть володіти 50% акцій своєї компанії. Серед особливостей даної моделі є: двопалатна Рада директорів, чітка визначеність законом Наглядової ради, що не підлягає змінам і зазначення в статуті кількості голосів, які може використати акціонер при голосуванні, і, які можуть не збігатися з його кількістю акцій.
Якщо говорити про країни з перехідною економікою, в тому числі і Україну, то тут ще не сформувалася конкретна модель корпоративного управління і присутні ознаки як німецької, так і англо-американської моделей.
Варто також виділити чинники, які впливають на розвиток корпоративного сектору у даних країнах:
- перебудова економіки з адміністративної на ринкову, тут ключова роль відводиться інвесторам, які повинні контролювати ефективне використання вкладених коштів;
- недосконалість банківської системи, яка не може належним чином оцінювати кредити та здійснювати контроль за позичальниками, не володіє необхідним інвестиційним капіталом, а також, якій бракує досвіду корпоративного управління;
- не ефективні приватизаційні процеси, які лише дестимулювали потенційних інвесторів акціонерного капіталу;
- початкові етапи формування законодавчої бази, що пояснює характерну їй недосконалість і присутність багатьох конфліктів між сторонами;
- недовіра у постсоціалістичних державах до акціонерної форми власності;
- втручання держави виступає фактором, що породжує чимало конфліктів, оскільки вона діє всупереч інтересам зацікавлених осіб;
- керівництво даними підприємствами здійснюють ті ж особи, які очолювали їх за державної форми власності;
- дані підприємства знаходяться в скрутній фінансово-економічній ситуації, оскільки перед приватизаційними процесами не було здійснено попередньої реструктуризації підприємства – кадрової, виробничої, фінансової та ін. [2, с. 38-63].
Присутній в державі чималої кількості інституційних конфліктів негативно впливає на її інвестиційну привабливість і вартість вітчизняних компаній, так само, як і присутність олігархічних груп, знижує її конкурентоспроможність на ринку капіталів, стримує розвиток фондового ринку тощо.
Щодо України, то тут ми спостерігаємо такий негативний фактор, як присутність промислово-фінансових груп, які погіршують конкурентноспроможність вітчизняного капіталу на зовнішньому ринку, а також говорять про знаходження корпоративного сектору в тіні і непрозорий характер інформації щодо фінансово-економічних показників корпорацій [5, с. 78-79].
Безумовно, говорячи про інституційні чинники, які здійснюють вплив на функціонування акціонерного капіталу, не можна забувати про інсайдерські та аутсайдерські системи корпоративного регулювання. Щодо першої, то вона спостерігається в Японії і Європі, а характеризується власністю у руках кількох осіб, що володіють значними частками корпорацій. Юридичні функції здійснюються юридичними та фізичними особами, які перебувають під прямим впливом менеджменту. Інсайдери водночас і акціонери і менеджери таких корпорацій. Якщо говорити про аудсайдерські системи, то тут власність досить розпорошена, а рішення приймається менеджерами. Такі системи спостерігаються у США і Великобританії. В нашій державі функціонує змішана система управління з виразними аутсайдерськими ознаками, що пов’язано з великою кількістю дрібних акціонерів.
Отже, можна зробити висновки, що інституційне середовище є ключовим елементом, який забезпечує належне функціонування корпорації. Воно потребує тривалого періоду формування для країн з перехідною економікою, щоб приносити бажані результати від суб’єктів господарювання. А для цього необхідні напрацьовані схеми дій державних структур та їх реакцій на виклики ринку.
Список використаних джерел:
1. Петражицкий Л. И. Акционерная компания. Акционерные злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве. По поводу предстоящей реформы акционерного права : Экономическое исследование / Л. И. Петражицкий. - С.-Пб., 1898. - 226 с.
2. Штерн Г. Ю. Корпоративне управління / Г.Ю. Штерн: навч. посібник. - Харків: ХНАМГ, 2009. - 278 с.
3. Інститут-регулятор у сфері цінних паперів: юридичний словник-довідник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/pravo/dict/475.html
4. Портфельне інвестування: навч. посібник / А. А. Пересада, О. Г. Шевченко, Ю. М. Коваленко, С. В. Урванцева. — К.: КНЕУ, 2004. — 408 с.
5. Супрун Н. А. Інституційні чинники та бар’єри розвитку корпоративного управління на постприватизаційному етапі / Н. А. Супрун. - Економіка і регіон № 2 (21), 2009. – ПолтНТУ. – С. 76-80
© Борбуляк О.В., 2013
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53с
Інституційні чинники функціонування акціонерного капіталу
При визначенні інституційних чинників функціонування акціонерного капіталу доцільно розглянути сутність категорії «інституція». Походить дане поняття з латинської і означає звичай. Поняття інституції охоплює такі явища як держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові аспекти та етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і влада ринку та інші.
Важливе місце серед інституційних чинників посідає процес зміни організаційно-правової структури власності в державі, що стосується колишніх постсоціалістичних держав, які зіштовхнулися з даною проблемою відразу після одержання незалежності. Такі країни, серед яких і Україна, змушені були під тиском зовнішнього середовища змінювати панівну форму власності, здійснюючи роздержавлення, при цьому не маючи необхідного фінансового механізму і досвіду для успішного функціонування акціонерного капіталу на їх теренах.
Л. Петражицький пропонує цікавий підхід до бачення природи корпоративних відносин. Будучи представником Київської психологічної школи політекономії, він за основу для аналізу тонкощів процесів акціонерного нагромадження капіталу обрав психологічний підхід. Тобто, процеси ринкової капіталізації і біржових спекуляцій трактувалися ним з точки зору психологічних аспектів та суспільної поведінки. Вчений вважав одним з основних чинників еволюції перетворення в свідомості суспільства інституту одноосібної власності у корпоративну, яка може реалізуватися лише за колективної господарської взаємодії. [1, с. 124-126].
Необхідно розглянути найважливіші групи інституційних факторів, що спричиняють вплив на функціонування акціонерного капіталу. Передовсім, це організаційні структури бізнесу. Вони можуть відрізнятися за розмірами АТ відповідно до галузевих особливостей (великі, середні, малі), за ступенем диверсифікованості (спеціалізований і диверсифікований), не останню роль відіграє і характер використання найманої праці. Дуже важливою групою виступає економічна інфраструктура, насамперед, тих галузей виробництва, які не створюють матеріальний продукт, але забезпечують процес його виробництва. Це енергетика, комунальні підприємства, виробничий транспорт, складське господарство, телекомунікації, а також сфери послуг для потреб виробництва (фінансово-кредитна, наука, освіта, культура, оптова й роздрібна торгівля, страхування та ін.).
Зважаючи на соціально-економічне значення акціонерних товариств для держав, виникла необхідність розробки як міжнародних, так і національних стандартів і правил, які повинні бути законодавчо закріплені і впроваджені в практичну діяльність підприємств, що б забезпечило надійність капіталовкладень, а також, дозволило акціонерам вчасно отримувати повну і достовірну інформацію про діяльність підприємства.
До таких міжнародних стандартів відносять:
- принципи корпоративного управління ОЕСР;
- принципи корпоративного управління ЄБРР;
- принципи корпоративного управління ММКУ;
В Україні Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) наприкінці 2003 року було ухвалено рішення про затвердження принципів корпоративного управління. Вони носять рекомендаційний характер і їх застосування є добровільним. Їхньою ціллю є підвищення конкурентноспроможності та інвестиційної привабливості компаній. [2, с. 21-37].
Однією з найважливіших груп чинників інституційного характеру прийнято вважати нормативно-правове середовище функціонування акціонерного капіталу, що формується державою на різних рівнях владної вертикалі (центральному, регіональному, локальному). Найважливішими вважаються фінансово-кредитне, податкове, ліцензійне, трудове й корпоративне законодавства.
На сьогоднішній день важливу роль відіграють цінні папери і похідні фінансові інструменти, оскільки розвиненість фондового ринку, величезний асортимент фінансових інструментів дозволяють акумулювати необхідні засоби для функціонування підприємства, а також підвищити рентабельність власного капіталу. З іншої сторони, віртуальні ресурси часто служать для спекуляцій на ринку капіталів, тому використання похідних фінансових інструментів може виступати бомбою сповільненої дії не лише для самого підприємства, а й для фінансової сфери в цілому. Тому необхідним є державне втручання у діяльність ринку цінних паперів, встановлення певних бар’єрів.
Суттєвий вплив на акціонерний капітал і його подальше функціонування здійснює фактор прозорості діяльності фірми, оскільки лише вчасне оприлюднення інформації, ознайомлення з нею акціонерами, а також запобігання її асиметричності, дозволить в майбутньому залучити нові обсяги капіталу від акціонерів, а також уникнути продажу часток вже наявних власників. Також, суб’єкти господарювання, діяльність яких не відповідає законодавчо встановленим критеріям, можуть в подальшому бути оголошені банкрутами чи попасти під реорганізацію, в тому числі злиття та поглинання.
Безумовно, необхідно згадати і про інститути-регулятори ринку цінних паперів, тобто, недержавні організації, які здійснюють інституційно-правове регулювання ринкових відносин сфери цінних паперів [3].
В деяких країнах ринок більше саморегулюється, ніж підпадає під державний контроль. Це, наприклад, Великобританія. Проте, в інших передбачаються жорсткі накази держави і менша активність професійних учасників.
Дані організації створені не лише для захисту інтересів учасників, але й являються окремим ринком, доступ до якого дозволений лише за наявності необхідного капіталу, обсягу торгівлі, досвіду і етики.
Такі структури поділяють на міжнародні і національні. До міжнародних відносять Міжнародну організацію фондових бірж (Federation International des Bourses de Valeurs). Також існує класифікація саморегульних організацій відповідно до учасників ринку цінних паперів:
- організації регуляторів ринку;
- організації фондових бірж;
- організації, що об’єднують персонал, який працює в інститутах цінних паперів;
- організації дилерів-брокерів;
- спеціалізовані організації;
- організації інвестиційних консультантів;
- організації трансфер-агентів, реєстраторів і депозитаріїв.
В цілях захисту такі організації створюються не лише професійними учасниками, а й емітентами, інституційними та індивідуальними інвесторами [4, с. 105-118].
В Україні їх можна поділити на окремі групи, зокрема, це:
- саморегулівні організації (провідні об’єднання учасників ринку, що встановлюють певні правила для їх членів та контролюють їх дотримання), до яких відносять: Першу фондову торгову систему (ПФТС), професійну асоціацію реєстраторів і депозитаріїв, українську асоціацію інвестиційного бізнесу тощо (всього їх 11);
- державні органи (НБУ, НКЦПФР, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки та ін.)
Учасниками, які формують інституційне середовище для функціонування акціонерного капіталу також виступають:
- фінансові посередники (банки, страхові компанії, фінансові компанії, інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, агенти, брокери, дилери);
- організатори торгівлі (різноманітні види бріж);
- інфраструктурні учасники:
• реєстратор – установа, що веде реєстр іменних цінних паперів, випущених певним емітентом. Тут контролюється загальна кількість цінних паперів, випущених в обіг;
• агент по транспорту – установа, що контролює перехід права власності на цінні папери певного емітента. В Україні функції транспортних агентів виконують реєстратори;
• зберігач – це установа, яка зберігає сертифікати цінних паперів та веде рахунки у цінних паперах;
• депозитарій – це установа, яка веде рахунки в цінних паперах для зберігачів;
• розрахунково-клірингова установа, яка регулює взаємозалік за результатами угод з фінансовими інструментами і функціонує при біржах.
Ефективне функціонування акціонерного капіталу тісно пов’язане з наявністю в державі інституту корпоративного управління, його історичного становлення і розвитку. Значення корпоративного управління в державах, де контрольні пакети акцій сконцентровані в руках окремих суб’єктів, відрізняється від корпоративного управління тих країн, яким притаманний високий рівень розпорошення акціонерного капіталу.
Незважаючи на численні розбіжності, у світі виділяють три моделі корпоративного управління. Це англо-американська, німецька і японська.
Англо-американська характеризується строгістю щодо розкриття звітності і значною розпорошеністю акціонерного капіталу. А також, виразною присутністю інституційних інвесторів. Тут чіткий розподіл влади і власності.
Тепер розглянемо японську модель. Основна її відмінність полягає у наявності ключового банку і фінансово-промислової мережі, яка характеризується загальним позиковим та акціонерним капіталами. У даній моделі важливе місце посідає діяльність уряду, який має офіційне й неофіційне представництво в Раді корпорації. Але незалежні акціонери тут майже не мають змоги вплинути на діяльність корпорації. Тут так само, як і в попередній моделі, спостерігається значна частка інституційних інвесторів.
Ще однією, останньою моделлю є німецька. За своєю суттю вона ближча до японської, проте значно відрізняється від попередніх. Даній моделі притаманний високо концентрований капітал, тобто, у більшості компаній один власник володіє 10% акцій і більше, а три великих акціонери можуть володіти 50% акцій своєї компанії. Серед особливостей даної моделі є: двопалатна Рада директорів, чітка визначеність законом Наглядової ради, що не підлягає змінам і зазначення в статуті кількості голосів, які може використати акціонер при голосуванні, і, які можуть не збігатися з його кількістю акцій.
Якщо говорити про країни з перехідною економікою, в тому числі і Україну, то тут ще не сформувалася конкретна модель корпоративного управління і присутні ознаки як німецької, так і англо-американської моделей.
Варто також виділити чинники, які впливають на розвиток корпоративного сектору у даних країнах:
- перебудова економіки з адміністративної на ринкову, тут ключова роль відводиться інвесторам, які повинні контролювати ефективне використання вкладених коштів;
- недосконалість банківської системи, яка не може належним чином оцінювати кредити та здійснювати контроль за позичальниками, не володіє необхідним інвестиційним капіталом, а також, якій бракує досвіду корпоративного управління;
- не ефективні приватизаційні процеси, які лише дестимулювали потенційних інвесторів акціонерного капіталу;
- початкові етапи формування законодавчої бази, що пояснює характерну їй недосконалість і присутність багатьох конфліктів між сторонами;
- недовіра у постсоціалістичних державах до акціонерної форми власності;
- втручання держави виступає фактором, що породжує чимало конфліктів, оскільки вона діє всупереч інтересам зацікавлених осіб;
- керівництво даними підприємствами здійснюють ті ж особи, які очолювали їх за державної форми власності;
- дані підприємства знаходяться в скрутній фінансово-економічній ситуації, оскільки перед приватизаційними процесами не було здійснено попередньої реструктуризації підприємства – кадрової, виробничої, фінансової та ін. [2, с. 38-63].
Присутній в державі чималої кількості інституційних конфліктів негативно впливає на її інвестиційну привабливість і вартість вітчизняних компаній, так само, як і присутність олігархічних груп, знижує її конкурентоспроможність на ринку капіталів, стримує розвиток фондового ринку тощо.
Щодо України, то тут ми спостерігаємо такий негативний фактор, як присутність промислово-фінансових груп, які погіршують конкурентноспроможність вітчизняного капіталу на зовнішньому ринку, а також говорять про знаходження корпоративного сектору в тіні і непрозорий характер інформації щодо фінансово-економічних показників корпорацій [5, с. 78-79].
Безумовно, говорячи про інституційні чинники, які здійснюють вплив на функціонування акціонерного капіталу, не можна забувати про інсайдерські та аутсайдерські системи корпоративного регулювання. Щодо першої, то вона спостерігається в Японії і Європі, а характеризується власністю у руках кількох осіб, що володіють значними частками корпорацій. Юридичні функції здійснюються юридичними та фізичними особами, які перебувають під прямим впливом менеджменту. Інсайдери водночас і акціонери і менеджери таких корпорацій. Якщо говорити про аудсайдерські системи, то тут власність досить розпорошена, а рішення приймається менеджерами. Такі системи спостерігаються у США і Великобританії. В нашій державі функціонує змішана система управління з виразними аутсайдерськими ознаками, що пов’язано з великою кількістю дрібних акціонерів.
Отже, можна зробити висновки, що інституційне середовище є ключовим елементом, який забезпечує належне функціонування корпорації. Воно потребує тривалого періоду формування для країн з перехідною економікою, щоб приносити бажані результати від суб’єктів господарювання. А для цього необхідні напрацьовані схеми дій державних структур та їх реакцій на виклики ринку.
Список використаних джерел:
1. Петражицкий Л. И. Акционерная компания. Акционерные злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве. По поводу предстоящей реформы акционерного права : Экономическое исследование / Л. И. Петражицкий. - С.-Пб., 1898. - 226 с.
2. Штерн Г. Ю. Корпоративне управління / Г.Ю. Штерн: навч. посібник. - Харків: ХНАМГ, 2009. - 278 с.
3. Інститут-регулятор у сфері цінних паперів: юридичний словник-довідник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/pravo/dict/475.html
4. Портфельне інвестування: навч. посібник / А. А. Пересада, О. Г. Шевченко, Ю. М. Коваленко, С. В. Урванцева. — К.: КНЕУ, 2004. — 408 с.
5. Супрун Н. А. Інституційні чинники та бар’єри розвитку корпоративного управління на постприватизаційному етапі / Н. А. Супрун. - Економіка і регіон № 2 (21), 2009. – ПолтНТУ. – С. 76-80
