Коновалюк Марта ЕкфМ-52с
ЛНУ ім. Івана Франка
ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Інноваційна діяльність значною мірою визначає рівень процесів економічного зростання держави. Застосування інноваційно –інвестиційної моделі розвитку передбачає необхідність створення реальних умов для запровадження пільгового оподаткування підприємств, які виробляють інноваційну продукцію, створення галузевих інноваційних фондів стимулювання інноваційного потенціалу. Зважаючи на вище зазначене, інноваційна сфера з огляду на забезпеченість фінансовими ресурсами функціонує в критичних умовах. Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.
Нині йдеться вже не про доцільність чи можливість створення системи підтримки технологічних змін, а про концептуальні основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в рамках нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б спроможною забезпечити зростання інвестицій у технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування податкової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу. Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.
Для підтримки інноваційної діяльності України необхідно використовувати інструменти, за допомогою яких держава зможе реалізовувати необхідні функції у цій сфері. Серед них можна виділити декілька груп:
Пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:
• безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;
• ініціювання створення та фінансування науково-дослідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;
• надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;
• державне замовлення на інноваційні продукти;
• дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;
• компенсація банківського процента цілком чи його частини, в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;
• державні виплати провідним науковим центрам та науковцям;
• компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі “Інтернет”, організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо).
Фіскальні пільги для інноваторів:
• зниження ставок податку на прибуток підприємств;
• податковий кредит інноваційним підприємствам;
• зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології;
• звільнення від деяких відрахувань до бюджету;
• звільнення від сплати податку на прибуток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм;
• відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту;
• пільгова амортизація для фірм, визначених як інноваційні.
Інші правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій:
• удосконалення законодавства про авторське право, патентних відносин;
• введення системи сертифікації та стандартів, що заохочує споживання інноваційних товарів, товарів харчування високої якості, нових медичних, будівельних, телекомунікаційних, рекреаційних, туристичних, транспортних послуг тощо;
• розвиток та підтримка системи освіти в країні: закладів загальної освіти, університетів, спеціальної фахової підготовки, системи безперервного навчання і перекваліфікації робочої сили, курсів профільного тренінгу та менеджменту;
• тимчасовий дозвіл на монополію виробника інноваційних товарів та впровадника інноваційних технологій, або, навпаки, обмеження монопольного становища, що зменшує витрати становлення нових виробників товарів чи послуг;
• створення державної інформаційної інфраструктури, розширення доступу до інформаційних мереж та банків даних, бібліотек;
• надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій;
• здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів.
Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.
Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.
Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:
• розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;
• слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;
• повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.
Це вимагає виваженої комплексної державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації національної економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності.
Література:
1. Федоренко В. Г. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий
Світ, 2002.
2. Краюхин Г.А., Шайбакова Л.Ф. Інновації, інноваційні процеси та методи їхньої організації регулювання: суть і зміст. – СПб : ГИЭА, 2003.
3. Мединский В. Г. Інноваційний менеджмент. – М.:ИНФРА-М, 2005.
ЛНУ ім. Івана Франка
ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Інноваційна діяльність значною мірою визначає рівень процесів економічного зростання держави. Застосування інноваційно –інвестиційної моделі розвитку передбачає необхідність створення реальних умов для запровадження пільгового оподаткування підприємств, які виробляють інноваційну продукцію, створення галузевих інноваційних фондів стимулювання інноваційного потенціалу. Зважаючи на вище зазначене, інноваційна сфера з огляду на забезпеченість фінансовими ресурсами функціонує в критичних умовах. Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.
Нині йдеться вже не про доцільність чи можливість створення системи підтримки технологічних змін, а про концептуальні основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в рамках нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б спроможною забезпечити зростання інвестицій у технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування податкової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу. Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.
Для підтримки інноваційної діяльності України необхідно використовувати інструменти, за допомогою яких держава зможе реалізовувати необхідні функції у цій сфері. Серед них можна виділити декілька груп:
Пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:
• безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;
• ініціювання створення та фінансування науково-дослідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;
• надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;
• державне замовлення на інноваційні продукти;
• дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;
• компенсація банківського процента цілком чи його частини, в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;
• державні виплати провідним науковим центрам та науковцям;
• компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі “Інтернет”, організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо).
Фіскальні пільги для інноваторів:
• зниження ставок податку на прибуток підприємств;
• податковий кредит інноваційним підприємствам;
• зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології;
• звільнення від деяких відрахувань до бюджету;
• звільнення від сплати податку на прибуток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм;
• відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту;
• пільгова амортизація для фірм, визначених як інноваційні.
Інші правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій:
• удосконалення законодавства про авторське право, патентних відносин;
• введення системи сертифікації та стандартів, що заохочує споживання інноваційних товарів, товарів харчування високої якості, нових медичних, будівельних, телекомунікаційних, рекреаційних, туристичних, транспортних послуг тощо;
• розвиток та підтримка системи освіти в країні: закладів загальної освіти, університетів, спеціальної фахової підготовки, системи безперервного навчання і перекваліфікації робочої сили, курсів профільного тренінгу та менеджменту;
• тимчасовий дозвіл на монополію виробника інноваційних товарів та впровадника інноваційних технологій, або, навпаки, обмеження монопольного становища, що зменшує витрати становлення нових виробників товарів чи послуг;
• створення державної інформаційної інфраструктури, розширення доступу до інформаційних мереж та банків даних, бібліотек;
• надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій;
• здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів.
Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.
Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.
Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:
• розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;
• слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;
• повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.
Це вимагає виваженої комплексної державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації національної економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності.
Література:
1. Федоренко В. Г. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий
Світ, 2002.
2. Краюхин Г.А., Шайбакова Л.Ф. Інновації, інноваційні процеси та методи їхньої організації регулювання: суть і зміст. – СПб : ГИЭА, 2003.
3. Мединский В. Г. Інноваційний менеджмент. – М.:ИНФРА-М, 2005.
