УДК 336
© Зелена З.В., 2011
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53с
Можливості використання зарубіжного досвіду фінансування освіти і науки в Україні
Загальновідомо, що економічно розвинені країни не заощаджують на освіті. Вони щорічно кардинально збільшують витрати на освіту з державного бюджету, забезпечуючи таким чином свій майбутній розвиток. Не викликає сумнівів теза щодо пріоритетності розвитку освіти й науки в Україні, необхідності інноваційного розвитку держави. Євросоюз, США, інші країни давно оголосили про розбудову економіки знань.
Питання проблем фінансового забезпечення розвитку освіти теоретично розробляли вітчизняні учені В. Андрущенко, Т. Боголіб, Є. Бойко, В. Буковинський, Н. Верхоглядова, Н. Волкова, А. Дем’янчук, І. Каленюк, В. Куценко, Т. Решетілова, А. Чернобай, М. Шаваринка та інші. Серед зарубіжних авторів слід виділити праці Л. Гохберга, М. Лукашенка, В. Марцинкевича, Я. Нейматова, Г. Хога.
За оцінками експертів, світові видатки на вищу освіту досягають 300 млрд. дол., що в свою чергу складає 1 % світового ВВП. Приблизно 1/3 цих видатків припадає на розвинуті країни, де переважають державні університети, а фінансування здебільшого здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Так, наприклад, витрати державного бюджету на освіту у Великій Британії складають 6,3 %, Німеччині – 6,4 %, Франції – 6,9 %, США – 7,0 %, Канаді – 7,3 % ВВП [1, c.77].
Фінансування вищої освіти здійснювалося в країнах світу з різних джерел. В одних країнах історично переважало державне фінансування (зокрема, країни ЄС), в інших, таких як США, Південна Корея, більшою мірою було представлене фінансування за рахунок коштів приватних осіб та підприємств. Водночас, в останнє 10-ліття ХХ сторіччя тенденція диверсифікації джерел фінансування освіти набула поширення в усіх країнах.
В розвинених країнах частка державного фінансування вищої освіти є дуже різною. Так, у Канаді частка держави у фінансуванні вищої освіти становить 70–85 %, у Голландії – 90 %, у Німеччині – 95 %, у Великобританії – 62 %. При цьому частка плати за навчання у структурі бюджету ВНЗ у всіх цих країнах значно нижча. В Англії плата за навчання складає 12 %, у Канаді 11 %, а студенти Голландії, Німеччини, Фінляндії, Швеції взагалі не сплачують за навчання [2, c.51]. У Новій Зеландії університети фінансуються на 96 % урядом, а 4 % становлять доходи від плати за навчання [3, c. 105 – 106].
Постсоціалістичні країни в умовах катастрофічного падіння ВВП, скорочення видатків держбюджетів на потреби освітньої галузі змушені були відійти від домінуючого принципу єдиного (державного) фінансування освіти й активізувати пошук інших джерел. В період податково-бюджетної кризи 90-х років пріоритетами державного фінансування освіти стали: підтримка стандартів у базовій освіті, перебудова середньої освіти, післядипломна освіта (навчання дорослих), вибіркове втручання у вищу освіту. Натомість державне фінансування вищої освіти продовжує скорочуватись.
Характерною особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної сфери освіти є абсолютний та відносний приріст позабюджетних коштів у системі багатоканального фінансування навчальних закладів. Для залучення додаткових джерел фінансування заклади освіти можуть використовувати лише два фактори: власний інтелектуальний капітал та матеріальну базу.
В розвинутих країнах апробовані різні варіанти поєднання бюджетного фінансування з іншими формами, а саме : навчання за контрактом;залучення коштів інвесторів;фінансування наукових або інноваційних програм;залучення кредитів;гранти під наукові розробки; фінансування від міжнародних фінансових інститутів;кошти замовників (приватне підприємство); власні надходження вузів від дослідницької діяльності; добровільні внески.
Досвід зарубіжних країн переконує, що принцип кредитування населення з метою отримання вищої освіти успішно реалізується, а в деяких із них, наприклад у Франції, ця система набула помітного розвитку. У Великобританії та Швеції освітянські кредити теж мають попит у населення. Цікавим є також досвід участі держави у частковому фінансуванні приватних навчальних закладів. Вивчення такої практики може бути корисним, а тому розглянемо організацію, роль і місце фінансово-кредитних коштів у системі освіти Франції, Англії, Швеції і США.
У сучасних умовах все більше країн запроваджує новий вид фінансування вищої освіти – кредитування студентів. Останнім часом досить швидкий ріст чисельності студентів стає непосильним тягарем для бюджетів тих країн, де вища освіта у державних вузах традиційно була безкоштовною або дешевою. Все більше країн починають вимагати від студентів та їхніх сімей участі у фінансуванні вищої освіти через оплату за навчання. Надання освітніх кредитів повинно попередити перетворення вищої освіти у виключний привілей забезпечених верств суспільства. Проте світовий досвід говорить про те, що такий шлях не завжди дає бажані результати [4, c. 132].
Кредити на отримання вищої освіти є основною формою фінансування вищої освіти у Китаї, Японії, Франції, Англії, Росії. Більшість країн ввели систему освітніх кредитів для того, щоб значно зменшити бюджетні витрати на вищу освіту та поступово перейти до ситуації, коли вищі навчальні заклади фінансуються в основному за рахунок плати за навчання. Так сталося у Австралії, Великобританії, Нідерландах, Новій Зеландії, США. Кредити студентам для плати за навчання надаються державою, вищими навчальними закладами, приватними організаціями. У двох останніх випадках держава, як правило, виступає гарантом повернення кредиту.
Фінансування вищої освіти у формі кредитів студентів має ряд переваг порівняно з іншими формами фінансування. У всіх інших випадках отримання вищої освіти сплачується за рахунок платників податків, більшу частину яких складають люди, які не мають такої освіти. З цієї точки зору надання освітніх кредитів забезпечує більшу справедливість, оскільки в даному випадку за навчання розраховується у майбутньому саме з власних доходів той, хто виграє від отриманої освіти порівняно з тією особою, яка такої не отримала. Широке використання освітніх кредитів зменшує витрати держави на освіту та навантаження на бюджет [5].
Та не зважаючи на усі переваги,існує і ряд недоліків такої форми фінансування освіти. Кредитні організації не готові надавати кредити під майбутні доходи студентам-кредиторам, оскільки не розглядають ці доходи як достатню гарантію забезпечення повернення кредиту. Противники такої схеми фінансування стверджують, що освітні кредити будуть стимулювати студентів вищих навчальних закладів починати працювати ще під час навчання в університеті, що істотно знизить рівень отриманих знань та збільшить відсоток відрахованих студентів.
Досвід розвитку інститутів освітнього кредитування не дозволяє стверджувати, що вони повністю витісняють інші механізми участі держави у фінансуванні вищої освіти.
Отже, загальною ознакою для країн із ринковою економікою стала різноманітність джерел фінансування освіти, у тому числі кредитних. В умовах трансформаційної економіки та обмежених доходів більшості сімей кредити населенню на освіту доцільно надавати у кількох формах: опосередковано через юридичних осіб (приватні і державні заклади); впровадження студентських програм і передусім тих, які організаційно поєднують навчання з працею; наданням дотацій і кредитів на отримання освіти.
Список використаної літератури:
1. ВеличкоА.В. Питання бюджетного фінансування закладів освіти / ВеличкоА.В., Калько І.В. // Освіта Донбасу - 2007 - №5. – С.75-84.
2. Ніколаєнко С.М. Доповідь голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти "Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні" від 13 травня 2004 року / Ніколаєнко С.М. // Освіта і управління. – 2004. - №1.- С. 49-58.
3. Яблонський В. Вища освіта України на рубежі тисячоліть / Яблонський В. – Київ, 1998. – 228 с.
4. Боголіб Т. М. Фінансування освіти за кордоном / Т. М. Боголіб // Фінанси України. – 2005. – № 8. – С. 132–139.
5. Комітет з питань науки і освіти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/puЫish/aI^ticle
© Зелена З.В., 2011
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53с
Можливості використання зарубіжного досвіду фінансування освіти і науки в Україні
Загальновідомо, що економічно розвинені країни не заощаджують на освіті. Вони щорічно кардинально збільшують витрати на освіту з державного бюджету, забезпечуючи таким чином свій майбутній розвиток. Не викликає сумнівів теза щодо пріоритетності розвитку освіти й науки в Україні, необхідності інноваційного розвитку держави. Євросоюз, США, інші країни давно оголосили про розбудову економіки знань.
Питання проблем фінансового забезпечення розвитку освіти теоретично розробляли вітчизняні учені В. Андрущенко, Т. Боголіб, Є. Бойко, В. Буковинський, Н. Верхоглядова, Н. Волкова, А. Дем’янчук, І. Каленюк, В. Куценко, Т. Решетілова, А. Чернобай, М. Шаваринка та інші. Серед зарубіжних авторів слід виділити праці Л. Гохберга, М. Лукашенка, В. Марцинкевича, Я. Нейматова, Г. Хога.
За оцінками експертів, світові видатки на вищу освіту досягають 300 млрд. дол., що в свою чергу складає 1 % світового ВВП. Приблизно 1/3 цих видатків припадає на розвинуті країни, де переважають державні університети, а фінансування здебільшого здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Так, наприклад, витрати державного бюджету на освіту у Великій Британії складають 6,3 %, Німеччині – 6,4 %, Франції – 6,9 %, США – 7,0 %, Канаді – 7,3 % ВВП [1, c.77].
Фінансування вищої освіти здійснювалося в країнах світу з різних джерел. В одних країнах історично переважало державне фінансування (зокрема, країни ЄС), в інших, таких як США, Південна Корея, більшою мірою було представлене фінансування за рахунок коштів приватних осіб та підприємств. Водночас, в останнє 10-ліття ХХ сторіччя тенденція диверсифікації джерел фінансування освіти набула поширення в усіх країнах.
В розвинених країнах частка державного фінансування вищої освіти є дуже різною. Так, у Канаді частка держави у фінансуванні вищої освіти становить 70–85 %, у Голландії – 90 %, у Німеччині – 95 %, у Великобританії – 62 %. При цьому частка плати за навчання у структурі бюджету ВНЗ у всіх цих країнах значно нижча. В Англії плата за навчання складає 12 %, у Канаді 11 %, а студенти Голландії, Німеччини, Фінляндії, Швеції взагалі не сплачують за навчання [2, c.51]. У Новій Зеландії університети фінансуються на 96 % урядом, а 4 % становлять доходи від плати за навчання [3, c. 105 – 106].
Постсоціалістичні країни в умовах катастрофічного падіння ВВП, скорочення видатків держбюджетів на потреби освітньої галузі змушені були відійти від домінуючого принципу єдиного (державного) фінансування освіти й активізувати пошук інших джерел. В період податково-бюджетної кризи 90-х років пріоритетами державного фінансування освіти стали: підтримка стандартів у базовій освіті, перебудова середньої освіти, післядипломна освіта (навчання дорослих), вибіркове втручання у вищу освіту. Натомість державне фінансування вищої освіти продовжує скорочуватись.
Характерною особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної сфери освіти є абсолютний та відносний приріст позабюджетних коштів у системі багатоканального фінансування навчальних закладів. Для залучення додаткових джерел фінансування заклади освіти можуть використовувати лише два фактори: власний інтелектуальний капітал та матеріальну базу.
В розвинутих країнах апробовані різні варіанти поєднання бюджетного фінансування з іншими формами, а саме : навчання за контрактом;залучення коштів інвесторів;фінансування наукових або інноваційних програм;залучення кредитів;гранти під наукові розробки; фінансування від міжнародних фінансових інститутів;кошти замовників (приватне підприємство); власні надходження вузів від дослідницької діяльності; добровільні внески.
Досвід зарубіжних країн переконує, що принцип кредитування населення з метою отримання вищої освіти успішно реалізується, а в деяких із них, наприклад у Франції, ця система набула помітного розвитку. У Великобританії та Швеції освітянські кредити теж мають попит у населення. Цікавим є також досвід участі держави у частковому фінансуванні приватних навчальних закладів. Вивчення такої практики може бути корисним, а тому розглянемо організацію, роль і місце фінансово-кредитних коштів у системі освіти Франції, Англії, Швеції і США.
У сучасних умовах все більше країн запроваджує новий вид фінансування вищої освіти – кредитування студентів. Останнім часом досить швидкий ріст чисельності студентів стає непосильним тягарем для бюджетів тих країн, де вища освіта у державних вузах традиційно була безкоштовною або дешевою. Все більше країн починають вимагати від студентів та їхніх сімей участі у фінансуванні вищої освіти через оплату за навчання. Надання освітніх кредитів повинно попередити перетворення вищої освіти у виключний привілей забезпечених верств суспільства. Проте світовий досвід говорить про те, що такий шлях не завжди дає бажані результати [4, c. 132].
Кредити на отримання вищої освіти є основною формою фінансування вищої освіти у Китаї, Японії, Франції, Англії, Росії. Більшість країн ввели систему освітніх кредитів для того, щоб значно зменшити бюджетні витрати на вищу освіту та поступово перейти до ситуації, коли вищі навчальні заклади фінансуються в основному за рахунок плати за навчання. Так сталося у Австралії, Великобританії, Нідерландах, Новій Зеландії, США. Кредити студентам для плати за навчання надаються державою, вищими навчальними закладами, приватними організаціями. У двох останніх випадках держава, як правило, виступає гарантом повернення кредиту.
Фінансування вищої освіти у формі кредитів студентів має ряд переваг порівняно з іншими формами фінансування. У всіх інших випадках отримання вищої освіти сплачується за рахунок платників податків, більшу частину яких складають люди, які не мають такої освіти. З цієї точки зору надання освітніх кредитів забезпечує більшу справедливість, оскільки в даному випадку за навчання розраховується у майбутньому саме з власних доходів той, хто виграє від отриманої освіти порівняно з тією особою, яка такої не отримала. Широке використання освітніх кредитів зменшує витрати держави на освіту та навантаження на бюджет [5].
Та не зважаючи на усі переваги,існує і ряд недоліків такої форми фінансування освіти. Кредитні організації не готові надавати кредити під майбутні доходи студентам-кредиторам, оскільки не розглядають ці доходи як достатню гарантію забезпечення повернення кредиту. Противники такої схеми фінансування стверджують, що освітні кредити будуть стимулювати студентів вищих навчальних закладів починати працювати ще під час навчання в університеті, що істотно знизить рівень отриманих знань та збільшить відсоток відрахованих студентів.
Досвід розвитку інститутів освітнього кредитування не дозволяє стверджувати, що вони повністю витісняють інші механізми участі держави у фінансуванні вищої освіти.
Отже, загальною ознакою для країн із ринковою економікою стала різноманітність джерел фінансування освіти, у тому числі кредитних. В умовах трансформаційної економіки та обмежених доходів більшості сімей кредити населенню на освіту доцільно надавати у кількох формах: опосередковано через юридичних осіб (приватні і державні заклади); впровадження студентських програм і передусім тих, які організаційно поєднують навчання з працею; наданням дотацій і кредитів на отримання освіти.
Список використаної літератури:
1. ВеличкоА.В. Питання бюджетного фінансування закладів освіти / ВеличкоА.В., Калько І.В. // Освіта Донбасу - 2007 - №5. – С.75-84.
2. Ніколаєнко С.М. Доповідь голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти "Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні" від 13 травня 2004 року / Ніколаєнко С.М. // Освіта і управління. – 2004. - №1.- С. 49-58.
3. Яблонський В. Вища освіта України на рубежі тисячоліть / Яблонський В. – Київ, 1998. – 228 с.
4. Боголіб Т. М. Фінансування освіти за кордоном / Т. М. Боголіб // Фінанси України. – 2005. – № 8. – С. 132–139.
5. Комітет з питань науки і освіти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/puЫish/aI^ticle
