Стратегічні орієнтири » Стратегічні сигнали » Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи
Информація до матеріалу
  • Переглядів: 2173
  • Автор: Admin
  • Дата: 24-12-2011, 18:56
 (голосов: 0)
24-12-2011, 18:56

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи

Категорія: Стратегічні сигнали

УДК 336
© Підхомний О.М., 2011
ЛНУ імені Івана Франка


Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи




Точки зору на інвестиції як об’єкт управління:


Існують щонайменше три точки зору на зміст поняття інвестиції: 1) інвестиція як цінність; 2) інвестиція як процес; 3) інвестиції як сума затрат.
Згідно із Законом України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 року “інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект”.
В макроекономіці інвестиції становлять частину сукупних видатків, включаючи три частини: виробничі інвестиції, або інвестиції в основний капітал (видатки на будівництво нових підприємств, їх розширення і реконструкцію, на модернізацію устаткування, придбання нових машин і технологій тощо); інвестиції у житлове будівництво (витрати на купівлю нового житла); інвестиції у запаси (витрати на приріст товарних запасів фірм).
У мікроекономіці інвестиції розглядають як процес створення нового капіталу (включаючи як засоби виробництва, так і людський капітал).
Фінансова теорія під інвестиціями розуміє теперішні затрати на придбання реальних або фінансових активів з метою отримання майбутніх вигод, або, точніше, визначену теперішню вартість, яку обмінюють на, можливо невизначену, майбутню вартість [2, с.3–4].



Про інвестиційну діяльність та інвестиційний процес


1) Інвестиційна діяльність та інвестиційний процес тотожні поняття

2) Інвестиційна діяльність та інвестиційний процес різні поняття

Інвестиційна діяльність – це діяльність з вироблення та реалізації інвестиційних рішень, спрямована на відновлення, збереження і приріст вартості капіталу.
Інвестиційний процес – це послідовні зміни стану капіталу в результаті інвестиційної діяльності. Капітал – це сукупність нагромаджених засобів вирішення економічних та соціальних проблем.
Інвестиційні процеси на фінансових ринках – це послідовні зміни форм, підконтрольності, приналежності та грошового вираження вартості фінансового капіталу. Фінансовий капітал – це сукупність ринкових фінансових інструментів.
Стан капіталу визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними характеристиками. До першої групи належать фізичні властивості об’єктів капіталу. До другої – грошова оцінка, правове становище (перебування у власності або розпорядженні тієї чи іншої особи). Інвестиційна діяльність – це не єдиний чинник, що впливає на стан капіталу. На нього впливають також фізичний знос, стихійні лиха, аварії, які зменшують вартість капіталу.
Залежність між інвестиційною діяльністю та величиною змін стану капіталу має нелінійний та імовірнісний характер. Наприклад, при купівлі акцій, яка належить до інвестиційної діяльності, нарахування та виплата дивідендів наперед невідомі. Нарахування дивідендів впливає на величину капіталу інвестора (з його точки зору відбувається інвестиційний процес у формі приросту вартості капіталу на суму дивідендів). При цьому у період нарахування дивідендів інвестор може й не здійснювати інвестиційну діяльність. Також зміна стану капіталу інвестора може відбуватись без прямої участі останнього через зміну курсу акцій, якими він володіє. Тобто, існують випадки, коли інвестиційна діяльність відбувається в одному періоді, а зумовлений нею інвестиційний процес – в іншому.
Не всі дії, які належать до інвестиційної діяльності, ведуть до зміни стану капіталу, тобто не всі вони зумовлюють інвестиційні процеси (наприклад, виставлення надто низької ціни купівлі або надто високої ціни продажу цінних паперів, при якому протилежна сторона не бажає укласти угоду; збір та опрацювання даних без їх використання у прийнятті інвестиційних рішень тощо).
У цьому контесті важливим постає питання про керованість чи некерованість інвестиційних процесів на фінансових ринках.


Про моделювання інвестиційної діяльності


1) ігри з природою ( у ролі природи – фінансовий ринок);
2) ігри з іншими учасниками

Під грою можна розуміти взагалі будь-який вид змагання з певною системою правил, умов та обмежень. відповідно до яких діють учасники гри, добиваючись виграшу.

Особливість гри з природою полягає у тому, що в ній є один активний гравець (гравець 1), а гравець 2 (природа) не діє свідомо проти гравця 1, а виступає як партнер по грі, що не має конкретної мети, який вибирає свої ходи випадковим чином. Термін «природа» характеризує якусь об'єктивну дійсність.
Методи ухвалення рішень в іграх з природою залежать від характеру невизначеності в поведінці гравця 2, тобто від того, відомі чи ні ймовірність станів (стратегій) природи. У першому випадку ми маємо ситуацію ризику, а в другому – повної невизначеності. Через це іноді гру з природою задають не у вигляді матриці виграшів, а у вигляді матриці ризиків або матриці втрачених можливостей.

Ігри між конкретними учаниками, кожен з яких має свої інтереси, можна класифікувати за наступними ознаками:

число учасників – парні, з трьома учасниками, з чотирма тощо;
число стратегій – кінцеві (кожен гравець має в своєму розпорядженні скінчену множину ходів) і нескінченні (принаймні один гравець має в своєму розпорядженні нескінченну множину ходів);
характер відносин гравців – безкоалвційні ігри, гравці в яких грають кожен за себе, і кооперативні ігри, де гравці об'єднуються в коаліції з однаковими на час гри інтересами;
характер виграшу – ігри з нульовою сумою (сума загального виграшу не міняється, а лише перерозподіляється або сума виграшів всіх гравців у всіх партіях даної гри нульова) та ігри з ненульовою сумою, наприклад лотерея, в якій організатор завжди виграє, а інші гравці (покупці квитків) завжди одержують сумарний виграш значно менший вартості квитків;
число ходів – одноходові і багатоходові, останні з яких розділяються на стохастичні, диференціальні;
стан інформації гри – ігри з повною інформацією (гравці одержують всю ігрову інформацію після чергового ходу суперника) та ігри з неповною, або з прихованою інформацією.


Чи варто поділяти ризик на систематичний і несистематичний?


Систематичний (ринковий) ризик – характерний для багатьох активів, який неможе бути знижений шляхом диверсифікації. До систематичних належать цінові ризики, зокрема, валютний, процентний, інфляційний, падіння фондових індексів.
Несистематичний (індивідуальний) ризик – ризик окремого активу, який значною мірою усувається шляхом диверсифікації.

При наданні кредиту має місце індивідуальний ризик (невиконання зобов’язань конкретним боржником). Цей ризик можна знизити, наприклад, з допомогою іпотеки. При цьому зміна цін нерухомості виступає проявом систематичного ризику.


Про оцінку ймовірностей


Об'єктивна ймовірністьь може обчислюватися математично або на основі історичних даних. Математична вірогідність випадання монети, що підкидається, «орлом» вгору, рівна 0,5. Ймовірність того, що з колоди у 52 карти Ви дістанете червового туза складає 0,0192 (або 1/52).

Суб'єктивна вірогідність – поняття, про яке дотепер не можуть остаточно домовитися філософи і статистики. Багато статистиків і філософів стверджують, що випадковість не є об'єктивно вимірним феноменом, а швидше феноменом "знання". При такому підході монета, що підкидається, не обов'язково характеризує випадковість: якби ми достовірно знали форму і масу монети, силу кидка, атмосферні умови у місці проведення випробування, відстань від руки, яка підкидає монету, до землі і т.д., ми могли б передбачити з упевненістю, чи буде це "орел" або "решка". Проте, оскільки дана інформація зазвичай невідома, зручніше допустити, що це — випадковий результат, і приписати значення ймовірності кожному результату. При такому підході, ймовірність — це міра неповноти знань щодо умов, які могли б впливати на результат при підкиданні монети.

Поведінкові фінанси досліджують особливості поведінки людей в умоваз ризику та невизначеності.

Теорія прийняття рішень розглядає три можливі ситуації прийняття рішення:
1) вибір в умовах визначеності, коли результат рішення детермінований і може бути визначений наперед;
2) вибір в умовах ризику, коли результат наперед точно не може бути відомий, але існує інформація про розподіли імовірностей можливих наслідків;
3) вибір в умовах невизначеності, коли результат випадковий та повністю відсутня інформація про імовірності наслідків рішень.
Незважаючи на чітку класифікацію, з практичної точки зору, межа між другим і третім випадком не є досить чіткою, якщо під імовірністю розуміти так звану суб’єктивну імовірність, – імовірність як рівень впевненості людини у настанні того чи іншого наслідку.
В економічній теорії припускається, що так званий homo economicus, тобто людина, що здатна раціонально приймати рішення відповідно до принципу найбільшої вигоди, завжди має на основі деяких міркувань уявлення про рівень ризикованості певної альтернативи. Ці уявлення базуються на рівні впевненості індивіда (суб’єктивних імовірностях) у настанні різних наслідків рішень, тобто кожний варіант рішення асоціюється з деяким розподілом імовірностей результату. Кожному варіанту рішення відповідає, по-перше, значення математичного сподівання (“середнього”) доходу, по-друге, деякий показник, що характеризує рівень ризику даного рішення (наприклад, середнє квадратичне відхилення сподіваного доходу). Теорія оперує стандартним мікроекономічним апаратом кривих байдужості. Ці криві характеризують вибір між ризиком і доходом та є індивідуальними для кожного окремого інвестора [2, с.70–72].

Прогнозовані наслідки довгострокового інвестиційного рішення можуть бути описані з допомогою грошових потоків, які очікують у результаті його реалізації. Грошовий потік має три важливі характеристики – величину, напрямок та час. Сукупність грошових потоків може бути відома із різною мірою певності. Для того, щоб привести (дисконтувати) грошові потоки до теперішніх вартостей, необхідно знати ставку дисконтування. Адекватна ставка дисконтування відповідає можливій вартості грошей при їх використанні в інвестиціях альтернативних даній.
Теперішню вартість грошового потоку визначають за допомогою рівняння [1, с.101]:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


де PV – теперішня вартість грошового потоку, який очікують у період t;
Ct – величина грошового потоку;
rt – ставка дисконтування грошового потоку.
Ставка дисконтування повинна відповідати рівневі упевненості інвестора в одержанні майбутнього доходу, тобто враховувати рівень ризику, пов’язаного з даною інвестицією. Якщо Ct – випадкова величина майбутнього грошового потоку, який очікують у період t, то його теперішня вартість дорівнює [2, с.109]:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Нехай очікувані грошові потоки, які забезпечує володіння фінансовим інструментом становлять С1,С2,...,Сt,...,Сn, у періоди часу 1,2,..,t,..,n відповідно (для спрощення будемо вважати проміжки часу рівними між собою, а грошові потоки такими, що припадають на кінець кожного періоду). Припустимо, що дохідність оцінюваного інструменту r відповідає максимальній дохідності альтернативних інвестицій з таким же рівнем ризику. Тоді інвестиційна вартість дорівнює [2, с.110]:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


де V – інвестиційна вартість.
Якщо відома поточна ринкова ціна фінансового інструменту, то його чисту теперішню вартість розраховують за формулою [2, с.110]:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


де Р – поточна ринкова ціна фінансового інструменту.

Скористаємось поняттям справедливого коефіцієнта винагороди за ризик і на його основі обґрунтуємо спосіб розрахунку необхідної величини премії за ризик.

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


де R – справедливий коефіцієнт винагороди за ризик (співвідношення між доходом інвестора у випадку настання сприятливого для нього варіанту та сумою інвестиції);
р(В) – імовірність виграшу;
р(П) – імовірність повної втрати інвестиції.
Зауважимо, що при справедливому коефіцієнті винагороди за ризик математичне сподівання прибутку, і, відповідно, надлишкова дохідність є рівними нулю. Розглянемо простий приклад. При імовірності виграшу 50% і такій самій імовірності повної втрати інвестиції справедливий коефіцієнт винагороди за ризик, у відповідності з формулою (1), повинен дорівнювати 2. Необхідна величина премії за ризик, виражена у процентах, в цьому випадку становить:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


суми інвестиції.

При р(В) =90%; р(П)=10% вимагається премія за ризик:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


суми інвестиції.
Узагальнена формула розрахунку премії за ризик при двох можливих варіантах (виграш або програш) має вигляд

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


або у десяткових дробах

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Визначення необхідної премії за ризик доцільне при інвестиціях у фінансові інструменти з фіксованим доходом. В якості сум виграшу виступають обіцяні виплати. Але на практиці можливі не лише два варіанти розвитку подій: (виграш у сумі обіцяних виплат або програш при нульових виплатах). Можливе також часткове виконання зобов’язань. Розглянемо умовний приклад з дисконтною облігацією, параметри якого наведені у таблиці 1.

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Справедливий коефіцієнт винагороди за ризик пов’язаний з нульовою надлишковою дохідністю. У цьому випадку сума інвестиції дорівнює сумі сподіваної виплати. Для визначення премії за ризик потрібно співставити суми обіцяної та сподіваної виплат. У наведеному прикладі сподівана виплата по облігації становить:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Відповідно премія за ризик обіцяної виплати повинна бути на рівні:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Нехай надлишкова дохідність становить 10%. Тоді теперішня вартість даної облігації PV, а, отже, і максимальна ціна, за якою її доцільно купувати становить:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Такий самий результат ми отримаємо шляхом дисконтування сподіваної виплати за надлишковою дохідністю:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Виведемо формулу розрахунку премії за ризик обіцяної виплати окремого періоду.

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


На основі поняття премії за ризик можна визначити мінімально необхідну величину обіцяних платежів. Шляхом експертних оцінок потрібно визначити еквівалент певності у поверненні суми інвестиції протягом заданого інвестиційного горизонту. Далі, здійснивши перетворення попередньої формули, визначаємо премію за ризик.

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи



Про стиль прийняття інвестиційних рішень:


1) На основі критеріїв: дохід, ризик, ліквідність, інвестиційний горизонт, контроль над об’єктом інвестування

2) перебір можливих варіантів (метод сценаріїв)


Про зміст, прибутковість та характер спекулятивної діяльності на фінансових ринках


Жартівники з Уолл Стріт: Інвестиція – це невдала спекуляція

Види спекулятивних операцій:
Арбітражні операції
Спекуляції на основі прогнозів
Маніпулювання цінами (незаконна діяльність)
Використання інсайдерської інформації (незаконна діяльність)



Про вибір підходу до інвестування у фінансові активи


Принципи прийняття інвестиційних рішень поділяють на дві категорії – активні й пасивні. Активний підхід передбачає врахування інформації, яка не врахована іншими учасниками ринку та орієнтований на отримання рівня дохідності, що перевищує середньоринковий. Пасивний підхід базується на припущенні про відносну інформаційну ефективність фінансових ринків. Тому основна мета пасивних методів – забезпечити дохідність інвестиційного портфеля не нижчу за середньоринкову, одночасно максимально нейтралізувавши різноманітні чинники ризику. Основа пасивного підходу – диверсифікація інвестицій.
Існують різноманітні підходи до купівлі-продажу фінансових інструментів [5, с.448–468]. Один із підходів полягає у дотриманні аксіом ринку, які виникли в результаті узагальнення практичного досвіду учасників торгівлі у формі певних правил. При цьому слід зазначити, що інвестори часто стають жертвами правдоподібних, але не обґрунтованих науково узагальнень. Деякі інвестори надають перевагу інвестиціям в акції компаній, які, на думку цих інвесторів, недооцінені у поточний момент часу і зростуть в ціні у майбутньому. Інші інвестори, відмовившись від спроб одержати перемогу над ринком, намагаються прив’язувати структуру своїх інвестиційних портфелів до структури фондових індексів. Такі інвестори визнають гіпотези про інформаційну ефективність ринків, і їх влаштовує середньоринкова дохідність цінних паперів. Відомі також підходи до інвестування, що ґрунтуються на певних формулах і пропорціях структури інвестиційного портфеля. Наприклад, схема інвестування фіксованої грошової суми, інвестиційна схема підтримання постійного співвідношення вартості акцій та облігацій у портфелі, нормальні вартісні схеми із плаваючими співвідношеннями, нормальні вартісні схеми, що базуються на ціні, нормальні вартісні схеми, що базуються на “внутрішній” вартості. До переваг інвестування за формулою належать відносна простота розрахунків й те, що здійснюючи купівлю-продаж фінансових інструментів автоматично, інвестор не приймає рішення під дією емоцій. Недоліками цих схем є труднощі, пов’язані із визначенням недооціненості чи переоціненості цінних паперів, високі комісійні витрати на обслуговування інвестиційного портфеля.

Незважаючи на те, що різноманітних методик формування і управління портфелем існує безліч, більшість з них мають багато спільних рис, що дозволяють віднести їх до тієї чи іншої групи. Нижче ми коротко охарактеризуємо деякі основні підходи в активному управлінні портфелем акцій [2, с. 382-383].
Ι. Диверсифікований портфель. Стратегія багато чим подібна до пасивної індексної стратегії. Менеджер в даному випадку не віддає чіткої переваги тим чи іншим галузям, фірмам, окремим показникам. Портфель не характеризується довгостроковими стійкими відхиленнями від структури ринкового портфеля. Однак цю стратегію не можна вважати цілком пасивною, оскільки менеджери не міняючи суттєво структуру портфеля, намагається одержувати вигоди від тимчасової недооцінки або переоцінки окремих груп акцій.
ΙΙ. Недиверсифікований портфель. Термін “недиверсифікований” не означає вкладень в який-небудь один вид цінних паперів, однак такий портфель характеризується стійким переважанням фінансових активів, що відносяться до певного ринкового сегменту, галузі, групи підприємств. В межах даного підходу розрізняють декілька альтернативних варіантів стратегій:
1. Стратегія зростання: переважний вибір акцій підприємств, по відношенню яких очікується або вже спостерігається швидке зростання прибутку, яке перевищує середньоринкові показники. Портфель, як правило, характеризується високими середніми значеннями P/E (ринкова ціна акції / прибуток, що припадає на одну акцію) і незначною дохідністю дивідендів.
2. Агресивне зростання: крайній прояв стратегії зростання, концентрація на акціях підприємств. Які відзначаються гранично високими значеннями очікуваних темпів зростання прибутку. Як правило, це невеликі за розмірами компанії, що діють в нових або високотехнологічних секторах ринку.
3. Дохідна стратегія: переважання акцій з високими показниками дивідендної дохідності, портфель має високі (порівняно із середньоринковими) показники дохідності дивідендів та низькі значення коефіцієнтів P/E.
ΙΙΙ. Аналіз вартості. Портфельні менеджери ґрунтують свої рішення на оцінці “істинної вартості” акцій використовуючи моделі дисконтованих дивідендів. Портфель характеризується високою концентрацією акцій певних груп підприємств, “недооцінених ринком на даний момент часу. Ця стратегія передбачає частий перегляд портфеля.
IV. “Таймінг” (прийняття рішень в часі) передбачає спроби ідентифікації короткострокових тенденцій ринку цінних паперів, і швидке ребалансування портфеля у відповідності з цими прогнозами.

Залежно від особливостей конкретного завдання, моделі управління інвестиційними процесами поділяють на стратегічні і тактичні. Стратегічні полягають у виборі узагальнених параметрів та обмежень інвестиційної діяльності. Метою стратегічних моделей є визначення на основі пріоритетних цілей базових параметрів портфеля (співвідношення акцій та облігацій у портфелі, співвідношення інвестицій у різні галузі, обмежень за рівнем ризику тощо). Тактичні моделі безпосередньо стосуються завдання вибору обсягів окремих інвестицій. До тактичних належать також рішення із перегляду (ребалансування) інвестиційного портфеля.
Відносно чинника часу розрізняють статичні й динамічні моделі. У статичних (одноперіодних) моделях розглядають один інвестиційний період, тобто рішення приймають на певний проміжок часу (інвестиційний горизонт) і не переглядають. У динамічних моделях інвестиційний горизонт поділяють на певну кількість періодів і рішення приймають для кожного з них.
Залежно від можливості коригування рішення при надходженні додаткової інформації, моделі поділяють на одноетапні й багатоетапні. В одноетапних моделях рішення приймають в умовах невизначеності (ризику), припускаючи неможливість коригування прийнятого рішення. Багатоетапна модель передбачає, що процес прийняття рішення відповідає схемі [2, с.390–391]:
рішення → спостереження → … → рішення,
де кожне наступне рішення – це коригування (адаптація) початкового рішення на основі додаткової інформації про випадкові параметри, отримані в результаті спостереження.



Про диверсифікацію та лімітування інвестицій


Парадокс [4, с. 153]:
Розумним здається придбання на всі гроші акцій, від яких очікується найбільший прибуток. На практиці поступають по іншому. Хоча сподіваний прибуток може зростати (загальна вартість інвестиційного портфеля може прямувати до нескінченості), разом з тим, ймовірність повної втати вартості інвестицій прямує до 1. Тобто, при довгому ланцюгу послідовних інвестицій усіх грошей в якусь одну, найбільш прибуткову на даний момент, акцію, цей ланцюг буде перерваний з ймовірністю 1 якимось невдалим вкладенням. Тому треба діяти обережно: не вкладати всі кошти навіть в акції з дуже високим сподіваним прибутком, а іноді й такі акції треба продавати.

Гарантувати стовідсоткову надійність збереження вкладень інвестори об’єктивно не можуть. Тому доцільно відображати у їх інвестиційній стратегії такий критичний параметр, як імовірність повної або часткової втрати вартості активів протягом інвестиційного горизонту. Цей стратегічний показник є базою для розрахунку величини лімітів коштів на окремі напрями інвестицій. Наприклад, якщо стратегією передбачене таке обмеження, що імовірність втрати половини вартості активів не повинна перевищувати 0,1, то 50% коштів можна інвестувати в один проект чи в один вид активу, якщо імовірність повної втрати їх вартості (нульових грошових надходжень від інвестиції) не перевищує задане критичне значення. Виходячи із теорії імовірностей, підставою виділення на проект 25% загальної суми коштів є значення імовірності нульового доходу, що не перевищує

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Імовірність нульового доходу одразу від двох проектів, кожен із яких має таке критичне значення (0,3162), й між результатами яких відсутня кореляція, є рівною

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


що відповідає встановленому стратегічному параметру. Всі кошти організації можна інвестувати в один проект, якщо імовірність нульових надходжень по ньому не перевищує

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Ми пропонуємо формулу для розрахунку величини ліміту окремої інвестиції на основі оцінки імовірності нульових грошових надходжень від неї протягом заданого інвестиційного горизонту на основі залежності [3, с. 100]:

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


де р(А) – стратегічний параметр допустимої імовірності повної втрати вартості активів інституційного або приватного інвестора;
р(І) – імовірність повної втрати вартості окремої інвестиції, результати якої не пов’язані з результатами від інших інвестицій;
х – допустима величина ліміту коштів на окрему інвестицію, виражена як частка всіх коштів, що перебувають у розпорядженні інвестора. Звідси [3, с. 100]

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи

Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим меншим повинне бути значення р(А).
Відповідно до мотивів дохідності вкладень, стратегічним параметром інституційних та приватних інвесторів повинна виступати також величина надлишкової дохідності, як головний критерій прийняття та відхилення варіантів інвестицій. Під надлишковою дохідністю ми розуміємо співвідношення між математичним сподіванням прибутку за період та сумою інвестиції.
З методологічної точки зору, поняття безризикової ставки дохідності, яке використовують у сучасній фінансовій теорії країн з розвинутою ринковою економікою, є близьким за змістом до запропонованого нами поняття надлишкової дохідності і виконує подібну функцію. Застосування поняття безризикової дохідності має зміст при виключенні варіантів ризикованих інвестицій, надлишкова дохідність яких є нижчою за дохідність відносно безризикових активів. Оскільки у вітчизняній практиці така категорія активів відсутня, то більш доцільно у прийнятті інвестиційних рішень використовувати запропоноване нами поняття.
Початково прийняте значення надлишкової дохідності потрібно періодично переглядати залежно від ситуації на фінансових ринках. Чим обережніша інвестиційна стратегія, тим більшою повинна бути величина надлишкової дохідності. При цьому треба мати на увазі, що низька величина надлишкової дохідності збільшує імовірність збитків у довгостроковій перспективі. А надто висока – може спричинити невикористання або недоінвестування наявних коштів через відсутність чи незначну кількість високодохідних можливостей.
У випадку, якщо активи інвестора фінансуються за рахунок зобов’язань перед іншими особами, йому варто визначити для себе такий стратегічний показник як середнє відношення суми вартості активів на початок періоду та планової (прогнозної) суми приросту їх вартості до суми пасивів на початок періоду й плати за цю величину фінансових ресурсів протягом планового періоду. Назвемо цей показник коефіцієнтом маржі дохідності [3, с. 101].

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи

Центральною проблемою мікрорівня управління інвестиційними процесами на фінансових ринках є оцінка ризику інвестицій. Результати такої оцінки доцільно подавати у формі розподілу імовірностей грошових потоків. Процес визначення розподілу імовірностей різних сценаріїв інвестиційних проектів та кореляції їх результатів не піддається повністю формалізації. Він повинен базуватись на експертних методах або на комбінації експертних і статистичних методів.
Для оптимального розподілу інвестиційних ресурсів на основі експертних оцінок розподілу імовірностей та кореляції може використовуватись стандартний математичний апарат: сучасна портфельна теорія (якщо є достатні підстави вважати, що дохідність інвестицій підпорядковується нормальному закону розподілу випадкової величини) або запропонована нами модель визначення лімітів сум інвестицій, яка базується на поняттях надлишкової дохідності та критичної імовірності втрати вартості активів.
Є й інші підстави подавати результати аналітичних досліджень різних варіантів інвестицій у формі імовірностей можливих сценаріїв розвитку подій. Така практика передбачає чітке формулювання мети інформаційно-аналітичної роботи та дозволяє уникати зайвих витрат на збір, опрацювання інформації та оформлення відповідної документації, а також оцінювати точність прогнозів окремих фахівців. Подання висновків у формі кількісних показників із вказанням імовірності реалізації того чи іншого сценарію дає також підстави для розрахунку оптимальної структури інвестиційного портфеля.



Про індивідуальні, колективні та автоматизовані рішення. Послуги з управління активами


Високоякісні інвестиційні рішення приймати не просто. Практика випробовує різні форми прийняття рішень, і остаточний відбір найбільш адекватних форм ще не відбувся.

Цікавою формою синтезу інформації багатьох учасників виступають ринки передбачень. Ринки передбачень – різновид спекулятивних ринків, метою яких виступає створення прогнозу. Поточні ринкові ціни можуть розглядатись як прогноз ймовірності певної події, або значення параметра. Думки про ефективність ринків передбачень розходяться.

Багато інвесторів надають свої кошти у розпорядження та управління спеціалізованим фінансовим інститутам. Спільне інвестування має такі важливі переваги як диверсифікація інвестицій та зниження комісійних витрат на здійснення операцій.

Діяльність інституційного інвестора включає такі складові:
1. Формування інвестиційної стратегії на основі цілей та обмежень діяльності організації, а також тих можливостей, що надаються ринком.
2. Аналіз інвестицій під яким розуміється аналіз ринку в цілому, аналіз його сегментів, окремих фінансових інструментів.
3. Формування інвестиційного портфеля.
4. Управління портфелем.
5. Оцінка ефективності інвестиційної діяльності.
Зрозуміло, що всі перераховані завдання тісно пов’язані і невід’ємні одне від одного.[2, с.367–368]
Основою інвестиційної стратегії є цілі та обмеження діяльності фінансового інституту. Жодне завдання вибору найбільш ефективних інвестицій не може бути раціонально вирішене без попереднього чіткого формулювання цілі. Розуміння цього факту є надзвичайно важливим для будь-якого інвестиційного керуючого. Не існує відповідей на питання: “Який цінний папір є найбільш вигідним?” або “Який портфель є найбільш ефективним?”. Правильну постановку завдання можна сформулювати наступним чином: які інвестиційні рішення будуть найкращими, виходячи з цілей, планового горизонту, природи зобов’язань перед іншими особами, законодавчих та інших обмежень, характерних для даної організації? Основні положення стратегії інституційного інвестора повинні бути закріплені у такому документі як інвестиційна декларація.
Цілі організації. Стратегічні цілі можуть полягати у забезпеченні гарантованої мінімальної дохідності інвестицій, що перевищує інфляцію на певний відсоток. Інвестиційна декларація може містити зобов’язання по перевищенню дохідності деякого еталонного портфеля (сформованого на основі певних фондових індексів). Для пенсійних фондів першочерговою метою є забезпечення дохідності, яка є достатньою для забезпечення обіцяних пенсійних виплат вкладникам (реалізація пенсійних програм). Якщо виділено декілька основних цілей діяльності, вони, як правило, ранжовані за важливістю: наприклад, першочерговою ціллю інвестиційний фонд може декларувати досягнення максимального зростання вартості активів, надаючи другорядного значення виплаті поточних доходів (стратегія зростання або агресивного зростання), або навпаки – першочерговою метою може бути проголошена максимізація виплат вкладникам (так звані дохідні фонди).
Плановий горизонт. Задекларований плановий горизонт є проміжком часу, на який орієнтована поточна інвестиційна стратегія. Плановий горизонт є основою для оптимізації інвестиційних рішень.
Структура портфеля і обмеження інвестиційної діяльності. Інвестиційна декларація дуже часто містить загальні обмеження на структуру портфеля: наприклад зобов’язання інвестувати деякий мінімальний відсоток коштів у зобов’язання з фіксованим доходом найвищої якості (державні папери або облігації корпорацій з максимальним рейтинговим класом). Одночасно визначаються обмеження по інвестиціях на інших сегментах ринку (наприклад, граничні співвідношення акцій та облігацій в інвестиційному портфелі), а також обмеження по інвестиціях у цінні папери одного емітента (останні для деяких типів організацій часто встановлені законодавчо).
Інвестиційним інститутом може також декларуватись стратегія діяльності на ринку, наприклад для орієнтованого на зростання інвестиційного фонду це може бути, заснований на припущенні про відносну неефективність ринку, пошук недооцінених цінних паперів з метою забезпечення максимального можливого зростання вартості портфеля.
Припущення про дохідність основних сегментів ринку. Розповсюдженим є декларування припущень організації щодо показників дохідності та ризикованості основних сегментів ринку, а також про майбутні рівні інфляції, що служать основою для оцінки інвестицій та прийняття рішень [2, с.368–369].
Близьким до істини можна вважати твердження: “скільки інвестиційних менеджерів – стільки методик активного управління інвестиційним портфелем”. Найбільш розповсюдженими підходами в активному управлінні інвестиціями можна вважати наступні два. Перший базується на відборі (селекції) невірно оцінених фінансових інструментів (або цілих їх груп). Зміст другого дуже точно характеризується англійським терміном investment timing (прийняття інвестиційних рішень у часі) – і полягає він у спробах точного визначення ринкових тенденцій – зростання або зниження цін. Методи виявлення ринкових тенденцій і прийняття рішень в часі, як правило, базуються або на технічному аналізі, або на економетричних моделях прогнозування цінової динаміки [2, с.379].
Актуальною проблемою управління інвестиційним портфелем є визначення функцій такого управління, оптимального варіанту їх взаємодії та послідовності реалізації. Ми пропонуємо деталізовану функціональну структуру управління інвестиційним портфелем, яка сприятиме побудові раціональної організаційної структури інституційних інвесторів.

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Рис. 1. Функціональна структура управління інвестиційним портфелем [3, с. 88]
Рис. 1 висвітлює циклічний та неперервний характер управління інвестиційним портфелем, який зумовлений циклічністю та неперервністю інвестиційних процесів.
Системний аналіз функціональної структури управління інвестиційним портфелем дозволяє чітко розподілити повноваження працівників інституційного інвестора та впорядкувати інформаційні потоки між ними з урахуванням трьох основних напрямків роботи: аналіз та моніторинг інвестиційного середовища, розроблення інвестиційної стратегії, вибір існуючих та розробка нових фінансових інструментів. Виділення цих напрямів створює можливості професійної спеціалізації працівників фінансових установ та дозволяє оптимізувати обмін інформацією між ними (див. рис. 2).

Підхомний О.М. Управління інвестиційним портфелем. Дискусійні моменти та аргументи


Рис. 2. Схема інформаційних потоків управління інвестиційним портфелем [3, с. 89]
Фахівці кожного з напрямів повинні взаємодіяти із фахівцями з інших напрямів роботи. Інформаційні потоки між ними повинні мати зустрічний та циклічний характер.

Література:

1. Маршал Дж.Ф., Бансал В.К. Финансовая инженерия. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 783с.
2. Мертенс А.В. Инвестиции. Курс лекций по современной финансовой теории. – К.: Киевское инвестиционное агентство, 1997. – 415с.
3. Підхомний О.М. Управління інвестиційними процесами на фінансових ринках: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 184с.
4. Секей Г. Парадоксы в теории вероятностей и математической статистике: Пер. с англ. – М.: Мир, 1990. – 240с.
5. Тьюлз Р., Брэдли Э., Тьюлз Т. Фондовый рынок. – 6-е изд.: Пер. с англ. – М.:ИНФРА-М, 1997. – VIII+648c.

А яка Ваша авторитетна думка?
Дорогий відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Рекомендуємо Вам зареєструватися або ввійти на сайт під своїм ім'ям.

Архів новин

Ноябрь 2019 (17)
Октябрь 2019 (141)
Сентябрь 2019 (1)
Апрель 2019 (6)
Декабрь 2018 (18)
Ноябрь 2018 (49)
^